понеділок, 22 червня 2020 р.

онлайн-зустріч з читачами

22червня в Україні -День скорботи і вшанування пам'яті жертв Другої свтової війни, проходить у день початку німецько-радянської війни, яка забрала життя близько 8-10 млн українців.
О.Пільонов про 22 червня 1941року
Заслужений журналіст України  Олександр Пільонов написав багато поетичних та прозових творів про трагічні сторінки українського народу в роки війни. В 2014 році відбулася перша зустріч з відомим письменником. З того часу ми не втрачаємо зв'язок з Олександром Пільоновим.

На зустрічі з читачами бібліотеки. Фото з архіву 
Бібліотекар Савчук С.Л. організовує онлайн-зустрічі з письменником, поетом, журналістом.
Сьогодні на онлайн- зустрічі з читачами  автор люб'язно надав власні документальні матеріали.  Цитуємо:
Документальні матеріали, об’єднані в окремий цикл «Сльоза, яка не висихає…» написані в різні роки. В різні роки вони друкувалися в різних моїх виданнях, – зокрема, таких, як «Сіль на ранах», «Чорний хліб правди», ряді інших.
Нині вже рік 2020-й.
Однак, говорячи про ту страшну війну, зокрема, про 22 червня 1941 року, сльоза, яка ніколи не висихала, не висихає й сьогодні.
І вже ніколи не висохне…"
Олександр ПІЛЬОНОВ,
Заслужений журналіст України.


«СЛЬОЗА, ЯКА НЕ ВИСИХАЄ...»

22 ЧЕРВНЯ. ПОМОВЧИМО…
…Ми ще традиційно відзначаємо День Великої Перемого.
Щоразу на таких святах – квіти, сльози, незагоєний біль і найнижчий уклін тим, хто врятував світ від коричневої чуми.
9 Травня Вічні вогні солдатського безсмертя знову спалахують у наших душах.
Нехай горять. І ніколи не згасають.
Пам’ять!
Вона – і вчитель, і наставник, і надійно-терпеливий життєвий поводир, щоб ми, бува, не заблудилися на життєвих бездоріжжях, забитих будяками та чортополохом.
Не цурайтеся отого поводиря, ім’я якому – Пам’ять.
Хоч вона, ота пам’ять, завжди різна.
З гіркотою й розпачем також.
22 червня саме звідти.
22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна…

                                                                                        22 червня 2010 року.



…Сьогодні, як це не прикро, певними зацікавленими структурами та не менш зацікавленими особами продовжуються перманентні зусилля, спрямовані на знищення історичної правди. Щороку така тема стає провідною напередодні 9 травня та 22 червня. Принцип протягом останніх двадцяти років один і той же: побільшу в руки каменюку – і жбурляй її в минуле! Тоді ти герой, тоді тобі найголосніші оплески.
Люті ненависники минулого, все частіше «відпрацьовуючи» свою ненависть не за спасибі, а за різного роду гранти (тільки, скажімо, грантів Сполучених Штатів Америки нараховується у нашій країні понад дві тисячі), вони уже давним-давно отримали прізвиська грантоїдів і грантососів. Їдять-то і припивають з чужого корита! Тільки б хтось погукав рукою…
Сьогодні вони звично ставлять знак рівності між Гітлером і Сталіним, між фашистською Німеччиною і Радянським Союзом, а Велику Вітчизняну війну називають «німецько-радянською». Тим же, хто протистояв загарбникам, несамовито кричать з інтернетних видань: «Ви були холопами Сталіна!». Тому, мовляв, і піднімалися в атаки.
Виявляється, це «холопи» в останню мить свого життя, коли вже не можна було вберегтися від фашистської кулі, кричали останнє, що могли прокричати на весь білий світ: «За Родину! За Сталина!». Якісь дивні у нас «холопи». Їх під кулі, а вони – за ненависну їм «комуняцьку країну» і їх тирана…

…Ненависники минулого, – аж пританцьовуючи навприсядки перед «великою Європою»! – з величезним задоволенням називають деяких «видатних англійських філософів» і таких же «видатних політиків» з інших країн, які дають різко негативну оцінку усьому колишньому нашому минулому, в тому числі, й Великій Перемозі у Великій Вітчизняній війні. Свідомо не називаю їхніх імен – ні «видатних філософів і політиків», ні лютих ненависників минуло. Вони безіменні. Як і всі ті, хто в різні часи танцював на чужих кістках до них, або творив відверте зло проти дійсно відомих людей. Хто б, наприклад, нині знав про Дантеса чи Мартинова, якби не було Пушкіна і Лермонтова? Тому оті «видатні політики» безіменні. Попіл! Якому так хочеться бути хоча б маленькою жаринкою.
А от звертати увагу на суть сказаного ними треба. Ось хоча б на таке їхнє твердження: «Гітлерівський нацизм і комунізм – в рівній мірі злочинні системи. Обидві допустили масові злочини й геноцид. Обидві розтлівали мільйони людей. Проте історична пам’ять ставиться до них по-різному. Якщо про злочини фашизму весь час нагадують, то про злочини комунізму в більшості країн, що вийшли з комунізму, мабуть, забувають...»
Ось таке невдоволення. І це тоді, коли минуле вже по саму зав’язку закидане камінням. Живого місця там уже немає! А, виявляється, цього ще мало…
Ні, щоб хоча б риторично поставити запитання: а в яку ж епоху живемо сьогодні?
Вона розтліває чи ні? Питання без відповіді?
Хоча забувають не «холопи».
Забувають «свідомі» й «дуже свідомі».
Забувають, що до нападу на СРСР гітлерівській Німеччині, як сказано в історичних довідниках, «фактично без бою здалися Франція, Бельгія, Голландія, Фінляндія, Чехословаччина, Польща, Австрія, Румунія, Болгарія, Угорщина, а також на бік Гітлера стали Естонія, Литва і Латвія».
Забувають і те, що разом із фашистською Німеччиною проти Радянського Союзу воювали також Італія, Румунія, Угорщина, Болгарія і Фінляндія.
А ще була, як її називали, «ось – Рим, Берлін, Токіо».
До речі, про «знак рівності» між Гітлером і Сталіним, про «німецько-радянську» війну мовиться не лише «відомими філософами та політиками» за кордоном. У нас також. Зокрема, під час прямих трансляцій на деяких телеканалах, де нині, принижуючи українську журналістику, безроздільно господарюють зарубіжні телеостарбайтери типу «шустерів-кисельових». І що дивно! «Свідомих» і «дуже свідомих» аж ніскільки не тривожить, що телеостарбайтери не знають – і не хочуть знати! – української мови, а говорять виключно мовою «москальською». Головне – їхні пальчики ненависті спрямовані у потрібний бік – в минуле. А мова… Яка різниця, на якій мові процвітає ненависть?
І після цього ще треба доводити, що між зарубіжними «видатними філософами і політиками» та космополітами-телезаробітчанами ніякого зв’язку? Що на знищення пам’яті про справді визвольну місію Великої Вітчизняної війни (і не тільки для нас, але й для Європи!) працює величезний міжнародний «штат», де нашим «незалежникам»-ненависникам відведено лише роль козачків, про яких в народі кажуть «принеси-подай»? Що цей же «штат» виконує ще одну «благородну» місію – місію втягування усіх нас в тотальне безпам’ятство? Ще є сумніви?
І хіба вже такі тупі, даруйте на слові, наші громадяни, які раптом – «забувають» уроки історії? А може, тут щось інше? Скажімо, люди свідомо не хочуть затоптувати власну історію?
Однак грантоїдам-грантососам, а також різного роду привозним телезаробітчанам цього не зрозуміти. Їх приваблюють лише «видатні» судження про наше «злочинне комуністичне минуле», за яке чомусь на смерть стояли наші «холопи». Цих же глашатаїв ненависті приваблюють великі цифри. Наприклад, такі: «В країні з найбільшим населенням у світі не помічається збиток у 50 мільйонів людей». Мається на увазі, що саме стільки людей загинуло в роки Великої Вітчизняної війни в колишньому Радянському Союзі.
Звідки ж ця безжальна «мільйонна арифметика»? Чи не з безжальної «голодоморної» статистики, коли мільйони – туди, мільйони – сюди? І чим більше мільйонів – тим краще!
Війна це завжди людські втрати. Нині, за офіційними джерелами, «втрати німецьких військових склали 5 мільйонів 533 тисячі чоловік».
Радянська сторона має більш страшну цифру – «26,6 мільйона чоловік так званих демографічних втрат».
Кількість «бойових втрат Радянської армії склала 8 мільйонів 668 тисяч 400 чоловік». Сюди також входять «радянські військовополонені, що не повернулися з нацистського полону, а також 103 тисячі розстріляних згідно вироків радянських трибуналів за дезертирство».
Вже зараз, підкреслюють офіційні джерела, «певний сумнів викликає кількість втрат мирного населення – 18 мільйонів чоловік».
Підрахунки продовжуються. Кожне життя – неперевершена цінність. Але мільйони – туди, мільйони – сюди? І тільки тому, що так хочеться «свідомим» і «дуже свідомим»?..

…Говорячи про минуле, варто звертати увагу й на сучасність. Наприклад, ось на такі думки читачів, які все частіше з’являються в інтернетівських виданнях: «Жертви Вітчизняної війни ми зобов’язані шанувати і поминати. А аналізувати треба безневинні жертви останніх 18 років. (Цю думку було висловлено ще в 2000 році. – Авт.) Населення України в 1991 році складало 52 млн., приріст за 18 років повинен бути не менше 6 млн., тобто на сьогодні населення повинне було складати не менше 58 млн., а нас всього 46 млн. І це без бомбардувань, окупації й концтаборів. Хто відповість за жертви в кількості 12 млн. чоловік? Ось про що треба постійно говорити…».
Тут треба зробити одне пояснення й одне уточнення.
Пояснення: 12 мільйонів чоловік – це та кількість людей, куди, за методикою автора інтернетівського видання, увійшли й ненароджені.
А уточнення таке: в 2010 році Держкомстат України повідомив (і про це тоді розповіли ряд інформаційних агентств), що «за останній рік нас стало майже на мільйон менше… На кінець весни українців – 45 мільйонів. При цьому кількість міського населення 31 мільйон, сільського – 14».
А ось взагалі вбивча інформація: «За прогнозами ООН, при такій динаміці до 2030 року нас буде 39 мільйонів». Це за прогнозами ООН.
Диваки вони, все-таки… Та з нашими темпами скорочення населення ми оті 39 мільйонів «освоїмо» на п’ятирічку раніше, а то й ще швидше!
Тому, підраховуючи воєнні втрати, є над чим думати й сьогодні.

…Скрізь повинна бути тільки правда. Інакше це не історія, а танці навприсядки перед тими, кому вигідно мати «своє» бачення якоїсь події або явища. І якщо в присязі бійців дивізії СС «Галичина» були ось ці слова: «Я присягаю перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі проти більшовизму беззаперечно підкорятимуся вищому керівникові німецьких військ Адольфу Гітлеру, і хочу, як відважний солдат, присвятити своє життя виконанню цієї клятви», – то вони були і їх не викреслити ніякими чорнилами.
Як і те, що у розстрілі євреїв у Бабиному Яру брали участь 300 німецьких солдат і 1900 українських поліцаїв.
Як і те, що білоруське село Хатинь спалювали бійці українського батальйону «Нахтігаль». (Нахтігаль – в перекладі «соловей». Наспівали «солов’ї»! Й понині вуха закладає…)
Правда має бути про всю війну. Про те, де й на чиєму боці хто воював, також. Подекуди ця правда дуже важко, але все-таки входить у свої береги.
Лише у 2008 році, наприклад, фінські історики визнали, що «Фінляндія в 1941-1944 роках воювала проти Радянського Союзу не окремо, як стверджувалося до цього, а фіни вели війну на боці нацистської Німеччини».
Ось так, виявляється. Фіни «прозріли» аж через 63 роки…
А у Великобританії й понині цитують Черчілля, який у своїй книзі «Друга світова війна» стверджував, що «переломним моментом війни був відомий бій в Африці, де британці перемогли корпус Роммеля». І масове опитування молодих людей у віці 18-20 років у Великобританії та Сполучених Штатах Америки після такого твердження дає ось такі результати: «Молодь вважає, що війну виграли американці й англійці».
Єдина різниця у тих відповідях в тому, що в США на перше місце опитувані ставлять Сполучені Штати, а в Англії – Англію. І фактично ніхто в тих же США і Великобританії не знає, що Другий фронт було відкрито лише в кінці війни, коли вже було відомо, що Німеччина терпить поразку. Й відкрито лише після того, коли Сталін через радянське посольство передав Черчіллю своєрідний подарунок – власний портрет. Без найкоротшого листа. Черчілль мучився над цією розгадкою цілу ніч: що за дивний подарунок? Потім прийшов до висновку: це натяк на те, що треба відкривати Другий фронт. Інакше Червона армія впорається з гітлерівською Німеччиною сама. І що тоді?..
«Другий фронт було відкрито, – говорить один із дослідників, який немає симпатій до Радянського Союзу, але тим цінніше його визнання, – тому, що американці побоялися, що Радам дістануться всі технології Третього рейху, які випереджали розвинуті країни на десятки років».
Ось так, виявляється. Але в героях ходять Англія і США.
А де ж тоді, дозвольте, Радянський Союз? Де Сталінград, шановні «свідомі» й «дуже свідомі»? Де Курська дуга? Кавказ? Крим? Де, нарешті, форсування Дніпра, про який німецькі генерали говорили, що це «неприступний східний вал»? І хто-хто, а ми на Дніпропетровщині з офіційних документів і спогадів воїнів знаємо, якою червоною була вода біля сіл Військове й Вовниги, що у Солонянському районі…
А де переможна хода радянського воїна по країнах Європи?
Там, до речі, були страшенні втрати. Найбільші в Польщі, на території якої загинула 641 тисяча радянських бійців.
«Де була б ти сьогодні, Європа, де була б ти, якби не вони»?
Пам’ятаєте таку пісню?
Уже в наші дні вона написана. Не в роки «комуністичного свавілля».
В одному з коментарів до теми Великої Вітчизняної війни мені довелося прочитати ось ці рядки: «Як можуть «європейці» вимагати підтвердження свого «європейства»? Вони в свій час лягли під Гітлера, допомагали йому більше, ніж творили опір. Наприклад, на чеських заводах в роки війни було виготовлено або відремонтовано кожен третій танк, з тих, що воювали на Східному фронті, було виготовлено кожен третій снаряд, яким німці стріляли по радянських містах і селах, і т.д. «Європейці» бажали нормального життя: смачно поїсти, спати у м’яких, теплих ліжках, дозволяти собі інші радощі буржуазного життя. Ну, а те, що десь стріляють, вбивають… Мовляв, яке відношення до цього маємо? Ми просто виконували військові замовлення… Тому нині мимоволі задаєш собі запитання: а чи варто було за них проливати кров?..».
Серйозні запитання. Не стандартні.
В прямих ефірах зарубіжних телеостебайтерів їх не почуєш.
Як і те, що не десь там в Європі чи Сахарі, а тут, на окупованій території колишнього Радянського Союзу, як свідчать статистичні дані, «німецько-фашистські загарбники зруйнували і спалили 1700 міст і селищ, більше 70 тисяч сіл, залишивши без даху близько 25 мільйонів чоловік. Вони зруйнували близько 32 тисяч промислових підприємств, 65 тисяч кілометрів залізничних шляхів, розорили 98 тисяч колгоспів. В цілому матеріальні втрати СРСР склали 2 трильйони 569 мільярдів карбованців».
І все це треба було відродити. А ще допомагати у відбудові і Європі…
Не потраплять у прямі ефіри й такі думки читачів, які все частіше можна зустріти в інтернетівських виданнях: «У нас була велика країна. Ми в ній народилися й виросли. Нас насильно розділили, а тепер ще намагаються всучити свої поняття про Велику Вітчизняну війну…»
Не появиться в передачах телеостарбайтерів й така ось думка: «День скорботи, 22 червня, – це початок війни. А День Перемоги – це свято, за яке боролися мільйони людей. Люди плакали від щастя перемоги над фашизмом. Плакали від радості, а не від горя. Не треба перекручувати істину. Досить!».
В прямі ефіри потрапляє інше. Як писав один із читачів: «6 травня 2010 року, 5-ий телеканал Порошенка продовжував юродствувати над Перемогою радянського народу у Великій Вітчизняній війні. На передачу запросили «найталановитіших українців» братів-писак, які порівняли Прапор Перемоги з фашистським прапором».
Ось так. І це напередодні 9 травня…

…Нині багато «свідомих» і «дуже свідомих» звинувачують Радянський Союз у тому, що він мав підписаний з Німеччиною пакт Молотова-Рібентропа і що саме це сприяло початкові війни. Був такий пакт. Але він, як стверджує ряд дослідників, швидше відволікаючий ідеологічний маневр від істини.
Є й така думка: «СРСР визволив Буковину в порушення договору з Гітлером, після чого й виник план Барбароса…»
Досліджуйте, історики! Це ваше право й обов’язок!
Тільки, щоб правда про Велику Вітчизняну війну залишалася правдою. І щоб не тільки дорослі, але й ті, кого ми називаємо підростаючим поколінням, знали, що, скажімо (цитую за рядом довідників), тільки «за період з червня 1941-го по червень 1943 р. з України, яка була, за словами Герінга, «зерновим складом» Німеччини, було вивезено 11 млн. тонн сільськогосподарських продуктів, 3,5 млн. голів худоби, 16 млн. штук птиці, 680 млн. штук яєць та ін. А в період масового вигнання фашистів з української землі вони вантажили у вагони взагалі все, що потрапляло під руку. Цілими ешелонами вивозився дніпропетровський і полтавський чорнозем. Гітлерівські мародери вивезли до Німеччини більше 1 млн. фруктових дерев. Вже на перших порах окупації (тільки до вересня 1941 р.) зі Східного фронту від солдатів і офіцерів у різні міста Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок. Зрозуміло, що заповнювалися ці посилки продуктами, награбованими в українських селян».
І це все правда. Як ось і це.
«…Уже 16 липня 1941 року Гітлер поставив питання про приєднання до Третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших, де було призначено навіть губернаторів… Коли гітлерівські війська захопили Україну, Гітлер на прохання румунського диктатора генерала Антонеску дозволив «навічо» включити до складу Румунії Чернівецьку та Ізмаїльську області. В серпні 1941 року гауляйтер Франк за згодою фюрера приєднав до підвладного йому польського генерал-губернаторства так званий «дистрикт Галичина», куди увійшли території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей. У тому ж місяці представники вермахту й Антонеску підписали в Бендерах угоду, за якою Одеська, Миколаївська і частково Вінницька області, що склали так звану Трансністрію, передавалися під протекторат румунського королівства…»
А ще – «з українських музеїв вивезли 40 тис. найбільш цінних творів мистецтва. 2,4 млн. чоловік було депортовано на примусові роботи…».
І далі: «…Всього на території України діяли 180 таборів смерті, де було страчено 1 мільйон 366 тисяч радянських військовополонених. У республіці відомо не менше 250 місць масових розстрілів українського населення. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Кіровограді та інших містах».
І це закинути в безпам’ятство?
Як, скажімо, і ось таке.
З розмови Гітлера 18 жовтня 1941 року:
«…Всупереч думці деяких штабів, не можна дозволити жодного навчання і жодної допомоги місцевому населенню... Під свободою українці розуміють, що вони митимуться один раз в місяць замість двох... Тут на Сході повторюється процес, подібний до завоювання Америки... На берегах великих річок повинні виникнути нові німецькі міста. Через 10 років там оселяться 4 мільйони німців, а через 20 років – не менше 10 мільйонів».
Із заяви рейхсфюрера СС Гіммлера у червні-липні 1942 року:
«Наше завдання полягає в тому, щоб германізувати Схід не у відповідності зі старою концепцією, згідно якої люди повинні вивчити мову і дотримуватися німецьких законів, а в тому сенсі, що Схід буде заселений людьми лише німецької крові».
З промови рейхськомісара Коха на зборах нацистських чиновників у Рівному 28 серпня 1942 року:
«Треба зробити все, щоб понизити сильне демографічне зростання на цих територіях. Фюрер передбачив для цього спеціальні заходи. Інакше через декілька поколінь німецький народ буде притиснутий до стіни біологічною силою цього народу».
Деякі пункти такої «боротьби» стосовно України були передбачені в секретній німецькій інструкції в листопаді 1942 року, зокрема, в її 7-ому пункті: «Не боротися з туберкульозом, тифом. Закрити лікарні для населення. Припинити відтворення місцевих лікарів».
Із виступу Коха на зборах НСДАП в Києві 5 березня 1943 року:
«Я зможу видавити з цієї країни все до останньої краплі... Але деякі починають хвилюватися, що, може, населення не отримує досить їди. Населення не повинне цього вимагати! Ми пануючий народ, а це означає, що найпростіший в расовому відношенні німецький робітник біологічно в 1000 разів цінніший порівняно з місцевим населенням».
Знову Кох. Рівне, 21 червня 1943 року, розмова з журналістами:
«З України треба зробити територію німецької колонізації... Треба зупинити біологічну силу України достатком тютюну й горілки».

Досить?..
Читайте і думайте.
Ще раз читайте і думайте, якою була б Україна, якби переміг фашизм.
«…Під свободою українці розуміють, що вони митимуться один раз в місяць замість двох...»
«На берегах великих річок повинні виникнути нові німецькі міста. Через 10 років там оселяться 4 мільйони німців, а через 20 років – не менше 10 мільйонів».
«Схід буде заселений людьми лише німецької крові».
«Не боротися з туберкульозом, тифом. Закрити лікарні для населення».
«З України треба зробити територію німецької колонізації... Треба зупинити біологічну силу України достатком тютюну й горілки».

...Читайте і думайте.
І про війну, і про наші дні.
День сьогодні такий – 22 червня.
Помовчимо...

                                                                                            22 червня 2010 року.
...І ТИША ХРУСНУЛА НАВПІЛ

Перший день Великої Вітчизняної війни.
Яким він був у історичних документах, спогадах, віршах?
…Будь-який літературний або журналістський матеріал завжди має лише свої персональні витоки. В одному випадку емоційні, в іншому це роздуми про минуле або сьогодення, ще деколи бажання хоча б краєчком ока, – наче у шпарку! – зазирнути в майбутнє. А є витоки особливі – історичні. Де найчастіше не треба ніяких пояснень чи коментарів, а досить називати скупі цифри і факти і все буде зрозуміло без слів.
Деколи вони, наче вранішня роса, що холодить босі ноги.
Деколи, наче ковток води у спеку.
А ще буває у вигляді бинтів. І як туго не перебинтовуй ними те, що колись відбулося, біль обов’язково проступить і просочиться...

…Був звичайний спекотний червень. З дощами і зливами, пилюгою і вітрищами. Звичайний і водночас не такий, як завжди: над планетою на повен зріст в перших кривавих бинтах уже вставав перший день Великої Вітчизняної війни – 22 червня 1941 року.
Те, про що буде надруковано нижче, це короткий авторський зріз тієї дати з відстані часу. Таким він побачився авторові цих рядків – у віршах, спогадах, документах, фактах, коментарях. Той ранок і зараз бачиться, як тиша, яка під натиском кованого чобота насильства безпорадно і беззахисно хруснула навпіл…
  
   Юрба кривавих незабудок
...В шинелке драной,
Без обуток
Я помню в поле мертвеца.
Толпа кровавых незабудок
Стояла около лица.
Мертвец лежал недвижно,
Глядя,
Как медлил коршун вдалеке...
И было выколото
            «Надя»
На обескровленной руке.
                                               (Євген Винокуров).

...Така війна. З її найпершим і всіма наступними днями. Такий без фанфар і салютів непарадний образ всієї Великої Вітчизняної. Його доніс до нас поет-фронтовик Євген Винокуров, який у ті дні, за його особистим визначенням, «колол штыком и не писал стихов». Як не писав і про урочисто-переможні «ура», а ніби черстві пайки хліба, відміряв усім нам оголено-окопну правду війни: «Над юностью моей стояло слово «мщенье», «Дорвался полк до винных погребов!», «В семнадцать лет цигарочным огарком я больше, чем любовью, дорожил».
Просто, відверто, суворо. І це також поезія. Висока поезія.
Проза інша. Жорстка і жорстока, страшна і не придумана. І у кожного, хто жив тоді, було своє 22 червня, яке першим пострілом Великої Вітчизняної уже було розрубане навпіл – на час довоєнний і час фронтовий. І не так важливо, де проростала ота невидима лінія кордону – на міському майдані, коли люди, об’єднані мовчанням, слухали чотирикутний гучномовець, дома, в колі сім’ї, чи просто десь на вулиці.
Криваві незабудки війни уже стояли поряд.
І повсюди.
Спробуємо об’єднати хоча б деякі враження тих днів з відстані вже наших десятиліть й доторкнутися до уже припорошеної безпам’ятством дати: а яким було оте 22 червня насправді? Саме тоді? Саме в той день? Чого більше у ньому – розпачу, люті, героїзму, панічного страху чи ще не виплаканої вдовиної сльози?
Ці короткі нотатки, зрозуміло, без будь-яких  претензій на беззастережну істину. Це лише короткі штрихи до портрету 22 червня, й не більше. Вони, як шрами. Без глянцю і макіяжів. Багато з них для багатьох уже не болять. І більше не заболять ніколи.
І все-таки, все-таки, все-таки…

Сталін: «Мені нічого сказати народу...»
Еще роса дремала на лафете,
когда под громом дрогнул Измаил.
Трубач полка –
у штаба –
на рассвете
в холодный горн тревогу затрубил.
Набата звук,
кинжальный, резкий, плотный,
летел к Одессе,
за Троянов Вал,
как будто он не гарнизон пехотный,
а всю Россию к бою поднимал!
                                                                                        (Олексій Недогонов.
                                         22 червня 1941 року).

...Таким, знову ж таки, є поетичне бачення того дня людини, за спиною якої на той час уже була, як доводилося писати їй в особистих справах, «участь у фінській кампанії». Олексій Недогонов не з чужих розповідей знав, що таке атаки, втрати, шпиталі. Але поети завжди схильні до перебільшень. У тому числі й патріотичних. І це не докір. Визнання! Навіть у трагічну годину у них під серцем не німіє і не обезкровлюється слово Батьківщина.
Однак тоді, вранці 22-го, за свідченням очевидців, не тільки трубач піднімав усю Росію до бою. Було й інше. На кордонах (з якими, до речі, у багатьох випадках просто не було зв’язку) уже сотнями й тисячами гинули люди. Часто – ще дотримуючись бездушної кремлівської директиви, яка надійшла у війська  пізно увечері 21 червня. З одного боку, вона (цитую за оригіналом) закликала «всі частини привести в бойову готовність», а з іншого – «не піддаватися ні на які провокаційні дії, що можуть викликати крупні ускладнення».
Отак. Ні більше й не менше.
З одного боку – війна уже начебто  гуркоче, з іншого – її ще немає.
Однак війни половинчатими не бувають. І саме в ті найперші години воєнного лихоліття над заціловано-оспіваним Кремлем низько нависла чорна передфронтова хмара вседержавної розгубленості й безпорадності.
«Коли на світанку 22 червня війна все-таки вибухнула, ми, члени Політбюро ЦК, відразу ж зібралися у кремлівському кабінеті Сталіна. Він був подавлений і приголомшений. «Обманув таки падлюка Ріббентроп», – декілька разів повторив Сталін». (Із спогадів соратника Сталіна Анастаса Мікояна, який на той час був наркомом зовнішньої торгівлі, а з 1941 року головою Комітету продовольчо-речового постачання Червоної Армії і Комітету по евакуації з прифронтової смуги запасів продовольства).
Шок! Це соратники й найближче оточення вождя на диво дружно й організовано визнають згодом, через десятиліття.
А тоді... Тоді кремлівська підлога хиталася у них під ногами, як палуба: треба оголошувати про початок війну, але –  кому?..
Із тих же спогадів А. Мікояна:
«Як ми не настоювали, він (Сталін. – Авт.) навідріз відмовився виступити по радіо, заявив: «Мені нічого сказати народу. Нехай виступить Молотов». Довелося з цим погодитися. Звичайно, це було помилкою. Але Сталін просто не знав, про що говорити, адже виховували народ у дусі того, що війни в сорок першому не буде, а коли вона і почнеться, то ворог буде швидко розбитий на його ж території, а тепер треба визнавати, що в перші ж години терпимо поразку...»

Молотов: «Наше діло праве.
Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами».
...И был мне выдан медальон
                               пластмассовый,
Его хранить велели на груди.
Сказали:
– Из кармана не выбрасывай,
А то... не будем уточнять... иди!
                                                               (Олександр Межиров).

…Знову поет, Олександр Межиров. І не просто поет. Доброволець, фронтовик, десантник. І це йому належать суворі, як правда, рядки про непередбачувані військові ситуації, які і сьогодні здаються не просто непередбачуваними, а дикими.

Мы под Колпином скопом стоим,
Артиллерия бьет по своим.
Это наша разведка, наверно,
Ориентир указала неверно.

Недолет. Перелет. Недолет.
По своим артиллерия бьет.

Мы не даром присягу давали.
За собою мосты подрывали, –
Из окопов никто не уйдет.
Недолет. Перелет. Недолет.

Мы под Колпином скопом лежим
И дрожим, прокопченные дымом.
Надо все-таки бить по чужим,
А она – по своим, по родимым.

Нас комбаты утешить хотят.
Нас, десантников, армия любит…
По своим артиллерия лупит –
Лес не рубят, а щепки летят.

Така правда. І не тільки поетична – справжня. І саме так, зриваючи з себе власну шкіру, могла написати тільки людина, якій персонально вручали і пластмасовий медальйон, і по якій з усіх стволів била своя ж артилерія.
А де ж, дозвольте, вожді?
А вождів немає. Вождів у негоду не чути.
Вони виступають в часи переможні.
З переможною промовою Сталін виступить пізніше – у сорок п’ятому: «Німеччина, – скаже він піднесено й урочисто, – розбита наголову. Німецькі війська капітулюють. Радянський Союз торжествує перемогу...»
Все, до речі, правильно. Саме такою і є велика історична правда. А не та, яку нам сьогодні, як історичні обноски, подають для примірки різні ідеологічні «секенд-хенди», наряджаючи нас для всього світу в одіж невігласів і недоумків.
Але правда і в тому, що Сталін, як пригадують його ж соратники, дійшовши тями лише через тиждень (!), – хоч спогади все тих же соратників дуже часто між собою просто не стикуються, – уже як Голова Державного Комітету Оборони звернеться до народу тільки… 3 липня. І це з його вуст прозвучить коротке і зрозуміле: «Все для фронту! Все для перемоги!»
І це він, Сталін, визначить завдання «відстоювати кожну п’ядь землі, битися до останньої краплі крові за свої міста і села, вимотати й обезкровити в оборонних боях німецько-фашистські війська, розгромити і вигнати їх з радянської землі, допомогти народам Європи скинути фашистське іго».
Врешті-решт, так і відбудеться. Але тоді, 22 червня, о 12 годині дня виступав Молотов. І тоді ж, опівдні, з чорних репродукторів хижо й зловісно засвистіла війна, яку ще ніхто не називав Великою Вітчизняною.
«Сьогодні о 4 годині ранку, без пред’явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони...» Він закінчить виступ словами, які тут же стануть крилатими і  протягом усієї війни у кожній хаті, в кожному окопі будуть виміром долі власної і долі держави: «Наше діло праве. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами».

...Сьогодні до однієї з найстрашніших трагедій двадцятого століття ставляться по-різному і, давайте відверто, все частіше ледь не глузуючи з тих, хто, не повернувшись з боїв, уже ніколи не скаже жодного слова ні на свій власний захист, ні на захист держави, яку боронили. Які ж, мовляв, нерозумні люди були тоді! Здалися б чужій навалі – й ніяких проблем!
Особливо безжалісно дикий осот безпам’ятства забиває поля не тільки всенародної слави, але і всенародного горя, в першу чергу, коли мова торкається питань ідеологічних. Не той зараз випадок, щоб розвивати цю тему. І все-таки.
Як би хто не глумився над історією колишньої своєї країни, факт залишається фактом: уже в найперший день Великої Вітчизняної було знайдено ту цементуючу основу людської віри в перемогу, яка жила в народі всі довгі дні і роки війни, а згодом мала і своє логічне завершення: на переможних медалях 1945-го мільйонними тиражами було викарбовано все ті ж слова: «Наше діло праве. Ми перемогли».
Вчитися б такій вірі, а не насміхатися над нею.

Жуков: «До 9 ранку
в нас уже був проект Указу про мобілізацію»
Я только раз видала рукопашный.
Раз – наяву  и сотни раз во сне.
Кто говорит, что на войне не страшно,
Тот ничего не знает о войне.
 (Юлія Друніна).

...Молода статна жінка. На якій не можна не зупинити погляд: красива!.. І раптом – у військовій формі. І бере участь у рукопашному бою. Й ніколи не говорить про героїзм. Говорить про страх. Їй можна вірити. Вона знає, що таке рукопашна. Однак продовжимо. Все так же без глянцу.
Окрім кремлівської розгубленості й невизначеності в ті ж перші години війни було й інше: вибір. Або – або! Як говорив Олександр Межиров: «Долг – стоять, но право – отойти». Третього не дано. «Есть у человека – долг и право... Долг и право... долг и право... Долг...»
Все-таки, останнє. І коли над Вітчизною нависає небезпека, його не вибирають. Він сам, підвівшись на повен зріст, постає на правому фланзі.
Із хроніки останньої передвоєнної ночі за спогадами Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова: «...В ніч на 22 червня 1941 року всім працівникам Генштабу і Наркомату оборони було наказано залишатися на своїх місцях... Приблизно о 24 годині 21 червня командуючий Київським округом М.П. Кирпоніс, який знаходився на своєму командному посту в Тернополі, доповів по ВЧ, що в наших частинах з’явився ще один німецький солдат... Він переплив річку, з’явився до прикордонників і повідомив, що о 4 годині німецькі війська перейдуть у наступ... Про це ми доповіли о 00.30 хвилин ночі Й.В. Сталіну...»
Примітивісти від історії хочуть представити сьогоднішньому молодому поколінню прославленого полководця Великої Вітчизняної війни Георгія Костянтиновича Жукова, в якого на грудях у єдиного в Радянському Союзі було чотири Золоті Зірки Героя Радянського Союзу, як людину-невдаху, як людину недалеку і виключно грубу. Неясно тільки в такому випадку, чому саме Жукову 8 травня 1945 року було доручено приймати від Кейтеля, Фрідебурга і Штумпфа всесвітньо відомий Акт про воєнну капітуляцію Німеччини. Але сьогодні інша тема: ніч перед війною. Спати ніхто не вкладався. Ні в Москві, ні далеко від неї.
З тих же спогадів Г.К. Жукова: «...О 3 годині 07 хвилин мені подзвонив командуючий Чорноморським флотом адмірал Ф.С. Октябрський і повідомив: «Система ВНОС флоту доповідає про підхід з боку моря великої кількості невідомих літаків; флот знаходиться в повній бойовій готовності... О 4 годині я знову говорив з Ф.С. Октябрським. Він спокійним тоном доповів:
– Ворожий наліт відбито. Спробу удару по наших кораблях зірвано. Але в місті є руйнування...»
«...О 4 годині 10 хвилин Західний і Прибалтійський особливі округи доповіли про початок бойових дій німецьких військ на сухопутних ділянках округів».
«...О 4 годині 30 хвилин ми з С.К. Тимошенком приїхали в Кремль. Всі викликані члени Політбюро вже були тут. Мене і наркома запросили до кабінету. Й.В. Сталін був блідий і сидів за столом, тримаючи в руках набиту тютюном трубку. Він сказав:
– Треба терміново подзвонити в німецьке посольство.
...Через декілька хвилин до кабінету швидко увійшов В.М. Молотов:
– Німецький уряд оголосив нам війну.
Й.В.Сталін мовчки опустився на стілець і глибоко задумався. Наступила довга, тяжка пауза...»
«...Близько 9 години С.К. Тимошенко подзвонив Й.В. Сталіну і просив дозволу знову приїхати в Кремль, щоб доповісти проект Указу Верховної Ради СРСР про проведення мобілізації і створення Ставки Головного Командування...»
Отже, умовностей більше немає. Все тільки своїми іменами. Відповідні й дії. А там, за тисячі кілометрів від Москви, уже на повен зріст піднялася війна.
Палали дерева, танки, села, трави, люди...

Гальдер: «Колосс був нами недооцінений»
...Мы были высоки, русоволосы.
Вы в книгах прочитаете, как миф,
о людях, что ушли, не долюбив,
не докурив последней папиросы...
 (Микола Майоров).
…Поет Микола Майоров. Він один із тих високих, русоволосих, які піднялися навстріч чужоземній вогненній хвилі фашизму і дотла згоріли в тій смертельній круговерті.
Серед тих, хто, не долюбивши, пішов у безсмертя чи в безвість, обов’язково був хтось із вашого роду. Або з роду сусідів, близьких чи далеких родичів, сьогоднішніх ваших знайомих або друзів. І якщо їх не зачепила війна в перший день, то обов’язково зачепить пізніше. Й не обов’язково кулею чи похоронкою. У кожному з нас і понині стугонить  своя незагоєна війна. Варто тільки прислухатись.
Прислухайтесь!
Той далекий відгомін тієї страшної ночі не втихає й понині.
Тільки факти.
Читайте і думайте.
Із журналу оперативних записів Головного управління Прикордонних військ від 22 червня 1941 року:
«...4 год.50 хв. Гітлерівці (зверніть увагу: так охрестили завойовників уже в перші години війни. – Авт.) після артпідготовки перейшли в наступ. На інших ділянках ведеться артилерійська стрільба і кулеметний вогонь. Саме в цей час бомблять Володимир-Волинський і Любомль. Прийняли оборону...»
«...6 год. 00 хв. На дільниці 105-го прикордонного загону гітлерівці при підтримці артилерійського вогню почали наступ на Палангу. Паланга горить...»
«...6 год. 40 хв. На кордоні Білорусії противник перейшов кордон на всіх дільницях. В деяких місцях заглибився до 4 км. Містечка й міста бомбардують. Зведення отримуємо по цивільних дротах...»
«...7 год. 40 хв. Противник веде сильний артобстріл Перемишля...»
Із хроніки дня 22 червня 1941 року кількома годинами пізніше. Ця хроніка увійшла до «Літопису Великої Вітчизняної війни» з поміткою «Хроніка героїчна»:
«...Тільки 22 червня повітряні тарани здійснили на Західному фронті молодший лейтенант Д.В. Кокарєв, лейтенант П.С. Рябцев, старший політрук А.С. Данилов, на Південно-Західному фронті – старший лейтенант І.І. Іванов, молодший лейтенант Л.Г. Бутелін, на Південному фронті – старший лейтенант А.І. Макляк... 22 червня в районі південно-західного кордону льотчик П.С. Чиркін спрямував свій палаючий винищувач на танкову колону ворога...»
Досить злісного тикання пальчиками в минуле, мовляв, тоді люди усе робили з-під бича. Не з-під бича.
За велінням власного серця.
Чого ніколи не зроблять ті, хто тикає пальчиками ненависті в минуле.

Хроніка трагедії
Із досліджень професора, доктора історичних наук Г. Куманєва:
«Лише за перший день війни в результаті несподіваного удару німецьких військово-повітряних сил радянська авіація втратила з 5434 літаків більше 1200, з них 800 літаків були знищені на аеродромах. В результаті противник відразу ж отримав перевагу в повітрі, яка за тих умов мала виключно важливе значення».
Так завжди буває: битви виграють полководці, втрати підраховують статисти й історики. Лише кілька прикладів цього.
Із досліджень професора, доктор історичних наук Г. Куманєва:
«...До кінця четвертого дня німці просунулись на Західному напрямку до 200 кілометрів. Втрати початкового періоду війни: виведено з ладу – 28 дивізій, в 70 – залишилося половина складу в людях і техніці».
Із досліджень академіка А. Самсонова:
«...Нині це вже факт. Тільки в полоні виявилося майже 6 мільйонів радянських воїнів. Яка б армія світу могла дозволити собі такі жертви? Очевидно, Сталін вважав наші людські ресурси невичерпними. Що було абсолютно не так. В 42-ому і 43-ому роках ми вимушено призивали на фронт 17-літніх і тих, кому давно перевалило за п’ятдесят...»
З повагою ставлячись до будь-яких досліджень, тим паче, до досліджень тих, хто має звання професорів та академіків, хочу водночас сказати: до сказаного вище треба ставитися більш, ніж обережно. Чому саме? Поясню.
Дослідники досить легко оперують цифрами: дивізії – туди, дивізії – сюди! Мільйони військових – туди, мільйони – сюди!
А що насправді? Що значить, знищено стільки-то дивізій?
Знищено до ноги? А хто ж тоді, даруйте, потрапляв у полон?..
А куди віднесено тих, хто не загинув і не потрапляв у полон? Не загинув і не потрапляв у полон, а дуже важко, але все-таки виходив з оточення? Чи, може, такого явища, як вихід із оточення, взагалі не було? Було. І надзвичайно масове.
Та, врешті-решт, якою ж реально в кількісному виразі була тоді Червона армія? Втративши на початку війни дивізії й дивізії, її солдати на додаток до всього в мільйонному обчисленні ще й потрапляли в полон. «Тільки в полоні, – пише дослідник, – виявилося майже 6 мільйонів радянських воїнів».
Шість мільйонів!
Скільки ж тоді було «не в полоні»?
І як після усього цього небоєздатна армія раптом зуміла дати загарбникам належну відсіч?
Обережніше треба з дивізіями й мільйонними обчисленнями. Тим більше людям, які носять звання професорів та академіків.
На жаль, об такі «мільйонні дані» доводиться спотикатися не вперше. І не вперше дивуватися чітко зорієнтованим таким ось професорсько-академічним векторам «досліджень»: вигідно говорити про переможний поступ все тієї ж Червоної армії – будь ласка, немає проблем! А вигідно в якийсь час говорити про те, що «Сталін вважав наші людські ресурси невичерпними», – теж, будь ласка. Чого простіше? Був би лише чітко визначений «вектор»…
Кажу це не для того, щоб принизити звання багатьох професорів та академіків. Але хто-хто, а вони повинні були б знати, що в кожній дивізії, в кожному полку, в кожному батальйоні, роті, взводі і відділенні були чиїсь сини. І до них треба ставитися з повагою: вони стояли на захисті Вітчизни. І вже в перші години війні спрямовували свої палаючі літаки на фашистські колони. А тут раптом дивізії й мільйони – в один бік, дивізії та мільйони – в інший…
Хоч усе це – і втрачені дивізії, й мільйонні полонені – після 22 червня будуть.
Як і ті, хто, перейшовши на бік фашистів, продовжував воювати. Але тепер уже проти Червоної армії. І це обчислення, на жаль, дійсно в мільйонних вимірах.
А поки що звернемося ще до одних документів. Тривалий час вони чомусь залишалися непоміченими. Нині, коли на Велику Вітчизняну війну 1941-1945 років починають дивитися як на малопомітний історичний факт, взагалі залишаються за межею малопомітності. А шкода! Це документи. І документи справжні, не придумані. Без них немає повної уяви ні про початок війни, ні про її продовження.
Адольф Гітлер, 4 липня 1941 року: «...Я весь час прагну поставити себе на місце противника. Практично він війну вже програв!»
Ще раз зверніть увагу на дату запису: 4 липня 1941 року. Війна тільки розгорталася. Але, на думку того, хто розпочинав її, все, здавалося, вже вирішено. Скільки жорстокої впевненості в цьому, скільки неприхованого цинізму по відношенню до тих, кому збиралися принести рабство!..
Але тоді ж, саме у ці дні, були й інші враження тих, хто прийшов до нас з мечем. Ось хоча б дещо з таких розсипів відвертості.
Із воєнного щоденника начальника Генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал-полковника Ф. Гальдера:
  «...24 червня (3-ій день війни). Загалом тепер стає ясно, що росіяни і не думають про відступ, а навпаки: кидають все, що мають у своєму розпорядженні, назустріч німецьким військам, що вклинилися...»
«...29 червня (8-ий день війни). Зведення з фронту підтверджують, що росіяни ведуть бої до останнього солдата... Упертий опір росіян примушує нас вести бої за всіма правилами наших бойових статутів... На Заході ми могли дозволити собі відомі вільності і відступи від статутних принципів; тепер це вже недопустимо...»
«...11 серпня (51-ий день війни). Загальна обстановка все очевидніше і ясніше доводить, що Колосс – Росія... був нами недооцінений...»
Ось такі вони порівняння: наші – і їхні. У нас – повністю знищені дивізії й мільйони полонених, у них же – несподівана відвертість про те, що наші війська «ведуть бої до останнього солдата». І таку відвертість противника читаємо на восьмий день війни! А на 51-ий вже буде сказано, що Колосс «був нами недооцінений».
Порівнюйте.
Є що порівнювати.

…Ще більш жорсткою є оцінка тих, хто на той час залишався тільки спостерігачами грандіозного воєнного конфлікту.
Л.Г. Еддінгтон, історик, США:
«Із червня по вересень 1941 року вермахт поніс втрати в 4 рази більші, ніж за всі інші кампанії, разом узяті».
Оп-па! – яка кажуть.
Втрати – «в 4 рази більші, ніж за всі інші кампанії, разом узяті»!
І це після того, як під фашистським чоботом уже лежала вся Європа.
Після того, як фашистська Німеччина все в тій же Європі вже здобула певний досвід ведення воєнних дій.
Політики й ідеологи від примітивізму про такі факти прагнуть ніколи не говорити, – не вигідно. Адже тоді, хочеш того чи ні, але треба буде визнавати міць колишнього Радянського Союзу, а саме цього таким ідеологам та політикам робити не хочеться.
Завіса мовчання! Ось дієвий інструмент на всі часи і віки! Ним і користуються.
До речі, такі завіси мовчання сьогодні опущено, що у Сполучених Штатах Америки, що у Великій Британії. Хоч саме там і в перший, і в наступні дні війни шок був не менший, ніж у Кремлі. Як і визначені позиції. Нагадаємо деякі з них.

Трумен: «Нехай вони вбивають один одного якомога більше»
Под шелест листьев и афиш
ты спишь, Нью-Йорк, ты спишь, Париж.
Пусть вам ответят ваши сны,
хотят ли русские войны.
                                           (Євген Євтушенко).

...Біль немає кордонів. Так нас учили. І, думається, це дійсно велика наука без хуторянських парканів: болить комусь – болить і тобі. Але, виявляється, були і є інші постулати – зворотні. І теж, з точки зору тих, хто сповідає їх, обґрунтовані. Пошлемося на один з документів, датований ще до початку війни.
Черчілль – Рузвельту. 4 травня 1941 року:
«Єдине, що може врятувати становище, це негайне приєднання до нас Сполучених Штатів у якості воюючої держави... Я заклинаю вас, пане президенте, не недооцінювати серйозності наслідків!..»
Англійський прем’єр не просто відчував наближення війни. Він передбачав всі її наслідки для Англії. І уже не просто просив Рузвельта, а благав його: давайте будемо разом!
Америка ж сповідала свої інтереси. Вона вважала Англію, за визначенням офіційних кіл, «своєю першою лінією оборони». Ось так. Ні більше, ні менше.
Перша лінія оборони! Таким було, є і вже назавжди залишиться обличчя «дуже демократичних» Сполучених Штатів. А події тим часом розгорталися.
24 червня уряд США, визначаючи своє ставлення до початку війни і в корені не сприймаючи комуністичну Росію, наголошував: «Будь-яка боротьба проти гітлеризму, будь-яке об’єднання сил, що виступають проти гітлеризму, незалежно від їх походження, прискорюють кінець нинішніх німецьких керівників і тим самим сприяють нашій власній обороні і безпеці».
Ось так. Знову прямо й відверто. Своя сорочка, як кажуть в народі, до тіла ближче. Не ясно тільки, чому треба глузувати з чужих сорочок.
В сенаті США щодо початку військових дій в Європі висловлювалися ще відвертіше. Дата все та ж – 24 червня 1941 року.
Сенатор Кларк: «Мова йде лише про гризню собак, а нам треба займатися власними справами».
Сенатор Х. Джонсон: «Невже ми так низько можемо впасти, що нам доведеться вибирати між двома розбійниками?»
Це стосовно того, кому Штатам треба допомагати.
Рівень абсолютного цинізму визначить сенатор Гаррі Трумен. Той самий, що після смерті Рузвельта стане президентом Америки. Той самий, з совісті якого ніколи не будуть змиті атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі. До речі, у всі повоєнні роки дуже «демократичний світ» так і не захоче помічати цих двох найжорстокіших варварських актів двадцятого століття. А тоді, все того ж 24 червня 1941 року, в газеті «Нью-Йорк таймс» буде надруковано заяву Трумена. Ось її головним зміст.
Сенатор Гаррі Трумен: «Якщо ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам належить допомагати Росії, а якщо буде  вигравати Росія, то нам належить допомагати Німеччині, і, таким чином, нехай вони вбивають як можна більше, хоча я не хочу перемоги Гітлера ні за яких обставин».
Коментувати подібне не хочеться й через багато десятиліть.
Є лише запитання: а що змінилося у цьому світі за ці довгі десятиліття?..
Відповідь невтішна: нічого. «Американська демократія» своєї суті не змінює. І, як і раніше, все так же торжествує безкарно.
А зараз саме час глянути на події 22 червня з того боку, звідки розпочиналися атаки.

Полковник Штейдле: «Скрізь виднілися спалені села
і скорботні пічні труби ...»
Нелепа смерть. Она глупа. Тем боле,
Когда он руки разбросав свои,
Сказал: «Ребята, напишите Поле:
У нас сегодня пели соловьи».
          (Михайло Дудін).

…Люблю й шаную поетів фронтової доби. Записуючи свої короткі поетичні рядки на шматочках газет, призначених для самокруток з махорки, вони не говорили неправди, – ні собі, ні тим, кому адресували свої римовані послання. Михайло Дудін один із них. Ленінградець. Блокадник. Він і після війни до останніх своїх днів так і не зміг вирватися зі страшного виру війни.
А тепер інша коротка довідка: Луітполь Штейдле. Командував полком у 6-й армії Паулюса. Його військова кар’єра скінчилася в Сталінграді. Згодом він напише спогади про все побачене. Очима тих, хто наступав.
Читайте і думайте.
Тут також немає неправди.
«...В ніч на 20 и на 21 червня полк в два переходи зайняв позиції східніше Бугу... Нам передали повідомлення, що декілька відмобілізованих радянських армій впритул підійшли до кордону і ось-ось почнуть наступати... У зв’язку з тим, що роти треба було підтягнути якомога ближче до радянських прикордонних застав, то вже десь кілометрів за п’ять до кордону всі вогні гасилися, собаки відловлювалися. Населені пункти й хутори прочісувалися...»
«...Наступного ранку о 5.30 по всьому кордону почався артилерійський вогонь небувалої сили...»
«...Скоро наша головна похідна застава наткнулася на недобудовані легкі польові укріплення. Солдат тут уже не було. По всьому було видно, що будівництво розпочато недавно. Скрізь валялися мотки колючого дроту, дерев’яні кілки, скоби, дошки і мішки з цементом. Ми були вражені побаченим. Нічим не підтверджувалося, що готувався напад, який ми попередили...»
«...Повсюди виднілися спалені села, скорботні пічні труби, що піднімалися в небо, на руїнах – жінки, старики, діти, які з відчаєм копалися у смітті з надією знайти там відро, каструлю чи казанок, щоб зварити їжу. Тут і там жінки перев’язували своїх поранених дітей...»
«...Після відбиття однієї з атак противника я серед ночі був у напівзруйнованій сільській школі. З груди книг, що були скрізь розкидані, я навмання одну підібрав. Тут раніше була бібліотека, яку по-варварськи знищили. Це були вірші Гейне на німецькій мові...»
Залишимо і ці спогади без коментарів. Вони тут не потрібні. Але є запитання: а чи можна було уникнути такої страшної за масштабом трагедії?
Дайте відповідь на це запитання кожен собі сам. Можливо, в цьому допоможуть ось ці документи і факти. Наведемо їх. Знову ж таки, нічого не коментуючи.

Ріхард Зорге: «Повторюю! Напад на світанку!..»
Із досліджень професора, доктора історичних наук Г. Куманєва:
«...Незадовго до війни на прохання німецької сторони на величезну територію західної частини СРСР були допущені так звані пошукові групи по розшуку німецьких захоронень часів першої світової війни. Можна легко здогадатися, чим вони займалися насправді...»
«...З самого початку 1941 року суттєво зросло перекидання військ і бойової техніки в райони західного кордону Радянського Союзу. З 25 травня німецьке командування стало перекидати сюди за максимальним воєнним графіком до 100 ешелонів на добу...»
«...Різко почастішали порушення кордонів. Наші прикордонники тільки за одинадцять передвоєнних місяців затримали близько п’яти тисяч ворожих лазутчиків...»
«...За першу половину 1941 року німецькі літаки 324 рази безкарно порушували наш повітряний простір, здійснюючи розвідку і аерофотозйомку. Однак була категорична вказівка Сталіна вогонь не відкривати...»
«...Без будь-якої уваги залишилася отримана незадовго до початку війни багаточисельна розвідувальна інформація з Берліна, Бухареста, Лондона, Стокгольма, Токіо, де скрізь повторювалося одне і те ж: фашистський напад буде здійснено 22 червня 1941 року.»
Із донесення радянського розвідника Ріхарда Зорге – Центру, 15 червня 1941 року: «...Повторюю! Дев’ять німецьких армій у складі 170 дивізій почнуть наступ широким фронтом на світанку 22 червня 1941 року!»
А тепер порівняйте.
Із доповідної записки Лаврентія Берії – Йосифу Сталіну, друга половина дня 21 червня 1941 року: «...Начальник розвідуправління, де ще недавно діяла банда Берзіна, генерал-лейтенант Голіков скаржиться... на свого підполковника Новобранця, який бреше, начебто Гітлер зосередив 170 дивізій проти нас на нашому західному держкордоні... Але я і мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам’ятають ваше мудре визначення: в 1941 році Гітлер на нас не нападе!..»
Сьогодні всі гріхи списують виключно  на Сталіна. Це окрема тема не просто великого, а величезного дослідження. Але вже зараз не можна не бачити, хто саме формував обстановку ненападу.
21 червня! Друга половина дня!
А Берія доповідає Сталіну про свого підполковника Новобранця, який «бреше, начебто Гітлер зосередив 170 дивізій проти нас на нашому західному держкордоні». 
Але так було, як не гірко це визнавати.
Як і інше: 170 відбірних німецьких дивізій по всьому фронту від Балтійського до Чорного морів організовано почнуть свій наступ вже через декілька годин. Хоч останнім часом з’являється й інша інформація. Серед них ось така: ніякого повідомлення Ріхарда Зорге про початок війни начебто не було.
Так було – чи не було?
І кому це вигідно то піднімати на щит ім’я цієї людини, то скидати це ж саме ім’я зі щита?
Думайте і читайте.
Читайте і думайте.
Є над чим.

Сльоза перлиною
в двадцять мільйонів каратів
Над могилами полеглих солдатів
сія материнська сльоза
перлиною в двадцять мільйонів каратів.
                                                                    (Олександр Зайвий).

…Олександр Зайвий зустрів перший день Великої Вітчизняної війни 6-річним хлопчаком у селі Могилів Царичанського району Дніпропетровської області. Він по-справжньому видатний український поет. Просто Україна цього ще не зрозуміла. І чи зрозуміє коли? А те, що він створив образ материнської сльози в двадцять мільйонів каратів, нічого дивного: у тій велетенській материнській сльозі сяє й ім’я його батька – Федосія Зайвого.
Цифри і факти. Тільки цифри і факти.
Вони були опубліковані лише до 40-річчя Великої Перемоги. Більше не повторювалися. Думається, з часом, а може, вже через якесь десятиліття, їх взагалі забудуть. І все-таки: прошу не забувати. Щоб подібне дійсно ніколи не повторювалося. І це не літературний штамп. Це нормальне людське прагнення. Бажаючі воювати, звісно, думають по-іншому.
Отже, читайте і думайте. Думайте і читайте.
«В роки другої світової війни (1939-1945) загинуло: англійців – 370 000, французів – 600 000, американців – 400 000, поляків – 6 000 000, югославів – 1 700 000, італійців – 500 000.
Втрати фашистської Німеччини склали 13 600 000 чоловік (убиті, поранені, полонені).
СРСР втратив понад 20 мільйонів людей. На радянській території німецько-фашистські загарбники зруйнували і спалили 1 700 міст і селищ, більше 70 тисяч сіл, залишивши без даху близько 25 мільйонів чоловік. Вони зруйнували близько 32 тисячі промислових підприємств, 65 тисяч кілометрів залізничних шляхів, розорили 98 тисяч колгоспів. В цілому матеріальні втрати СРСР склали 2 трильйони 569 мільярдів карбованців».
Про це сьогодні майже нічого не говориться. Не вигідно. Рвемося в Європу!
В ту саму Європу, яка завжди на наші землі приносила тільки війни. В ту саму Європу, яка, як це для неї не гірко, колись дружно і в надкороткий часовий термін лягла під фашистський чобіт.
В ту саму Європу, яку від фашистської навали звільнив усе-таки радянський воїн.
Й ніякі інші прапори, окрім радянських червоних прапорів Перемоги, над рейхстагом не майоріли. Факт достеменний і не потребує уточнень.
Читайте і думайте.
Є над чим…
                                                                                              Червень 2010 року.
У ВІЙНИ НЕМАЄ ПЕРЕМОЖЦІВ…

Подія, яка все більше стає просто хрестоматійним фактом
…22 червня. Скорботна дата. Початок Великої Вітчизняної війни.
Ще пам’ятаємо…
22 червня, як і 9 Травня, до братських могил і пам’ятників кладемо живі квіти, слухаємо по телебаченню спогади фронтовиків, пісні воєнних років. Цього року найбільше вразили журналісти із ІСТV: трагічну дату початку війни вони оголосили днем без реклами. Шампуням, прокладкам, соусам, різним напоям було оголошено відставку. На всі 24 години. Люди сприйняли цей крок з розумінням. Це приклад справді нормального людського ставлення до подій, де кожне слово починається з горя і сльози.
Отже, війна. Про яку, здається, знаємо все. Починаючи зі спогадів, які з кожним роком все більше й більше стають схожими на легенду. Пригадайте. В школах – випускні вечори! Скрізь музика, танці, сміх! Святкові аж до ранку гуляння! І саме тоді ж, на світанку, чорною тінню з чужих берегів у наш бік уже хитнулася війна. І юнаки після випускного в чистих, як совість, сорочках уже поспішали до військкоматів: «Запишіть добровольцями!»
Хоча – чому легенда? Так справді було. Але все це спогади з одного боку, з нашого. А що з іншого, звідти? Які легенди лишилися «там»? Чи є взагалі? Яким бачився отой світанок тим, хто чорною тінню перетинав наш кордон, коли у школах тільки-тільки почали стихати випускні вальси? Який погляд на минулу війну в Німеччині нині? Чи пам’ятають там цю дату? І, нарешті, навіщо людям взагалі потрібні оті страшенні побоїща, після яких десятиліттями не висихають сльози?
Запитання не риторичні. І, будемо чесні перед собою, нині ця дата болить уже далеко не всім нашим співвітчизникам, далеко не всім…
Не докоряю нікому. Й нікого не звинувачую. Декілька нових поколінь виросло й посивіло. І чим далі ми від тих подій, тим вони все більше й більше стають просто хрестоматійним фактом.
Так колись від нових поколінь починала віддалятися Вітчизняна війна 1812 року. Потім перша світова. Тепер ось ця. Така вона, гірка правда. Як і в тому, що нині мільйони й мільйони людей взагалі зневірилися у всьому, багато просто спилися, втратили моральні орієнтири. Про яку ж пам’ять у таких випадках можна говорити?
А тут раптом ще і – «з того боку»!
Однак не поспішайте.
Розповідь, яку прочитаєте нижче, ясна річ, не дасть повної відповіді на вищезгадані запитання. І все-таки, все-таки, все-таки…

Фото із сімейного альбому
…Гельмут Кінне уже добру годину гортав перед нами акуратні, дбайливо оформлені сімейні альбоми. Раптом, не втримавшись, обхопив обличчя руками:
– Мій дядя!..
Там, внизу на фотографії, постать високого, кремезного чоловіка у формі німецького унтер-офіцера. Наше відчуття незвичне: подібну реліквію «з того боку» доводиться бачити вперше. Хоч знімок як знімок. Трохи посірілий від часу. Однак зображення чітке. Таке враження, що відзнятий він зовсім недавно, до того ж, сучасною фототехнікою. Але відстань між нами і знімком – з того самого червневого ранку 41-го, коли у наших школах якраз закінчувалися випускні. І відстань ця з кожною секундою стає все довшою.
Руки Гельмута, мов закляклі. Обличчя не видно. Чути тільки слова.
– Ми всі знали: він не хотів воювати… Ми всі знали!
Плечі Гельмута сколихнув десятибальний землетрус сліз. Голос – ніби провалився кудись у глибоку-глибоку ущелину, звідки сюди, на поверхню, долітає лише його глуха протяжна луна:
– Мій дядя! Він так любив мене, так любив!..
Ми слухаємо Гельмута мовчки.
Відчуття роздвоєне.
З одного боку – сльози Гельмута не залишають байдужими.
А з іншого… 
Дядя його на отому фото – вояка знатний: молодий, підтягнутий, із залізним хрестом на грудях. А ще – майже з урочистою смужечкою в петлиці. Значить, був поранений, і тяжко. По тилах не відсиджувався. Залізні хрести, як і наші ордени, просто так не давали. І хоч як не хотів воювати дядя Гельмута, все ж воював. Судячи по відзнаках, справно.
Таких ось, кремезних і упевнених у собі, звично любила німецька кінохроніка тих часів. Пригадуєте кадри з документального фільму Олександра Довженка «Україна в огні»? В 41-ому вони йшли по наших містах і селах з автоматами наперевіс і смолоскипами в руках.
Такі ж підтягнуті й статні.
Стрункі і веселі.
А за спинами – дим і вогонь над житніми полями.
Спалені селянські хати.
І дикий аж до неба плач матерів над розстріляними дітьми…

«У нас, в Німеччині, так і немає окопної мемуаристики»
…Гельмут Кінне нині майже втричі старший за свого дядю. Давно сивий. Відзначив власне сімдесятиліття. Дніпропетровськ називає другою батьківщиною. В 1952-му році для навчання в металургійному інституті сюди, в Дніпропетровськ, з Німеччини прибуло дванадцять чоловік. Серед них він. Навчався в одній групі з Юрієм Андрійовичем Нефьодовим – нині професором, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. До нього й приїхав. От і сидимо утрьох уже котру годину над сімейними альбомами родини Кінне. І мовчимо…
Гельмут пригадує студентські роки. Півстоліття минуло, а все в пам’яті, нічого не забувається.
– Ми тоді, в 52-ому, їхали сюди з острахом: як сприймуть нас, німців? Лише сім років, як закінчилася війна… Все ще в пам’яті, нічого не стерлося. На вулицях – ще сліди недавньої війни. Ще всім боліло! А тут ми… Однак нас сприйняли. Без ненависті. Не відвернулися. Тоді ж уперше прийшло усвідомлення того, що нові покоління не повинні розраховуватися за гріхи своїх попередників. І не допускати повторень.
Вони, Гельмут і Нефьодов, вже мали на той час свої короткі життєві біографії.
Перший – тільки-тільки готувався ступити у велике життя.
Другий – уже сьорбнув того великого життя по саму зав’язку. Хоч різниця у віці, вважай, ніяка, – три роки. Але поки Гельмут у воєнні роки підростав дома у сімейному затишку, Нефьодов вже встиг скуштувати на власний смак, що таке окупаційний режим і повоювати. В п’ятнадцять років – на фронт. Брали, виявляється, й таких... Сержант Нефьодов, відвоювавши шість місяців і шість днів, а потім вволю належавшись у госпіталях уже після війни, додому повернувся з бойовими нагородами і рубцями на тілі.
Але війна війною, а людські стосунки самі по собі. Усі ці півстоліття Гельмут Кінне й Юрій Андрійович Нефьодов, хоч уже давно живуть у різних країнах і бачаться не так часто, однак все такі ж незрадливі один до одного. І це саме той приклад справжньої чоловічої дружби, якій не стояли і не стоять на заваді ні відстані, ні час, ні кордони.
Є в обох і одна спільна риса, про яку фактично не говорять вголос. Нефьодов уже чимало років підряд, як літо – так і їде по маршруту свого батальйону: Польща, Німеччина. На всі могили фронтових друзів – живі квіти й домашню чарку. Ось такий дивний професор-лауреат. Нині засів за спогади про війну.
– Мемуарної літератури у нас вистачає. Але то все розповіді воєначальників: армію – туди, армію – сюди. Втратили дивізію, дві, п’ять – і нехай! Рахунок на дивізії, не менше! А там, у кожній із них, долі людські. От я й вирішив написати спогади окопника. Де кожен, хто був поруч, не просто суха цифра в армійському списку, а людина, особистість.
Я слухав фрагменти цих спогадів. Душу вивертають! І написані не тільки максимально відверто, де в довжелезному фронтовому ряду все поряд – і воєнна дикість, і ліризм, і жорстокість, і милосердя, – написані талановито. Таке враження, що література втратила (а може, навпаки – тільки здобуває?) ще одне літературне ім’я.
Шукає й Гельмут. У якого свій маршрут: фронтові дороги дяді.
Але без квітів. І без домашньої чарки.
З одним родинним болем. Звідси і сльози.

«Історію треба протягувати через себе, свою сім’ю і рідних…»
…Вже й пізній вечір надворі, і прохолодою повіяло, а Гельмут ніяк не може завершити свою розповідь. Наболіло! За всі роки. От і вихлюпує все відразу. Ніби чужі гріхи знімає з власного серця.
Ми не перебиваємо. Слухаємо. І думаємо. Є над чим.
– Ми весь час живемо на якомусь переломі: то війни, то сльози, то покаяння. Потім знову – війни, горе, сльози. А плачуть, до речі, як з одного боку, так і з іншого. Для чого?..
Це його запитання вже вкотре залишається без відповіді.
– Я давно займаюся історією, – знову порушив мовчанку Гельмут. – Перечитав масу різної літератури. І з одного боку, й з іншого. І переконався: історію треба протягувати через себе. Ось – вона, а ось – ти, твоя сім’я, рідні, знайомі, сусіди. Якими були вони тоді в тих чи інших ситуаціях? Що думали? Що чинили? Як тепер уже ми ставимося до них? Засуджуємо чи співчуваємо?  Отоді й буде повна картина різних подій і явищ. Тільки через себе! Іншого шляху немає.
Гельмут Кінне вже чимало літ силоміць протягує всю оту страшенну бойню через себе. Що найскладніше? Зважитися на такий крок. Це переможцям (а чи бувають вони взагалі?) завжди салюти й овації. Переможеним не аплодують. Непроханим гостям, на рахунку яких мільйони й мільйони жертв, тим більше. Але він, Гельмут, зважився. І це та велика мужність людини і громадянина, яку не можна не поважати. Й чим далі він заглиблюється в оті страхіття, тим все більше й більше відкриває для себе, – а тепер уже і для нас, – все нові й нові сторінки тієї далекої війни, про яку, здавалося, знаємо усе.

«Вони йшли через кордон колонами, як на парад…»
…Гельмут розкриває ще один сімейний альбом.
– Дивіться. Так починалась війна, де був мій дядя. Перші її хвилини. Це ті історичні фотофакти, які уже ніколи й нікому не змінити.
Дивимося.
Ранній-ранній ранок.
Ще десь тільки-тільки жевріє схід сонця, а вони вже переходять кордон.
Строєм! З повною викладкою.
І йдуть твердо, впевнено, як на параді...
Ми знаємо про Брест, про десятки інших прикордонних застав, які загинули, але не відступили. Однак, виявляється, було і так: через кордон – без жодного пострілу.
Колонами!
Вражає й суто німецька точність, яка зберігалася й на війні: на кожному фото з тильного боку підписи – дата, час, місце зйомок. На цьому знімкові також: «22 червня 1941 року. 4-а година ранку.  Переходимо Буг».
Гельмут пояснює:
– Мій дядя, Вернер Кінне, не був професійним фотографом. Просто умів тримати в руках фотоапарат. Ще з тих юнацьких літ, коли на велосипеді подорожував не тільки по Німеччині, але й по інших країнах Європи. Але тепер його знімки це фотолітопис війни.
Мабуть, Гельмут міг би дещо звідси викинути. Наприклад, ось цей знімок, дивлячись на який, тут же пригадуються рядки Володимира Висоцького: «Идут по Ураине солдаты группы «Центр».
Справді: йдуть гарячі, збуджені. Щойно, по всьому видно, з легкого для них бою. Море по коліна! Зліва ще не спалені жита, справа перевернута радянська машина… А вони – аж заходяться від реготу!
Однак Гельмут фото не викинув. Як і десятки інших, які й через десятиліття, навіть серед тих, хто знає Велику Вітчизняну лише з чужих спогадів і книг, не викликають симпатій: ось ситі окупанти ловлять «окупованих» курей; ось п’ють-гуляють під чужими осокорами; ось під час привалу розважаються, граючи у футбол.
– Я хочу, щоб історія була такою, якою була насправді: без глянцу і підтасовок. Ні під день нинішній, ні під будь-кого. Тому й залишив у цьому зібранні усі майже двісті знімків свого дяді, які він різними способами пересилав додому. Навіть «не вигідні»… Повинні бути й вони. Інакше у нас ніколи не буде ніякої історії. До речі, ви повинні знати, що тоді в німецькій армії солдатам досить жорстко заборонялося фотографувати. Адже знімок це завжди документ. Однак, як бачимо, таку заборону порушували.
Ми мовчки переглядаємося з Юрієм Андрійовичем: «Без будь-якого глянцу й підтасовок»! Й тут же перед очима – сучасні шкільні підручники, в яких навіть про Сталінградську битву ледь не одним рядком. Вся увага – «воякам УПА».
Пригадуються й кадри з американського документального фільму «Друга світова війна». Там теж своя «пропорція»: друга світова, виявляється, здебільшого відбувалася… в пустелі Сахара й на Другому фронті! Всім східним подіям в документальній двосерійній стрічці відведено щось більше десяти хвилин. Така «об’єктивність»... Не болить їм чуже горе, не болить!
Ось чому зусилля Гельмута Кінне заслуговують на особливу повагу.
Була війна. З її жорстокістю і страхіттями. І якщо ми не хочемо їх повторень, значить, треба знати про оту війну все.
З нашого боку», до речі, також.

«Я й зараз бачу оті сірі шинелі на білих снігах…»
…Довгу мовчанку порушив Юрій Андрійович.
– Вже до кінця війни рукою було подать. Ми, ще хлопчаки тоді, і то вже відчували: скоро! А тут бій. В кінці березня сніг рихлий. Вкритий твердою-твердою кіркою. І було його на отій висотці, яку нам, солдатам, один з п’яних наших командирів наказав взяти, багато-багато. І ми пішли. «Впєрьод! За Родіну! За Сталіна!» Наче вони нас могли почути… А сніг – глибокий-глибокий. В пояс! Не побіжиш. Крок зробив – і провалився. Німці сміються вгорі. Підпустять нас до середини висотки – і з кулеметів по нас. Як горобців луплять! Ми скотимося вниз, а командири знову: «Впєр-ь-о-о-д!!!» І знову солдатики на снігу лежать – хто мертвий, хто поранений, а ще живі знову котяться вниз… В цей час внизу, під висоткою, їдуть танкісти. Один з них вийшов до наших командирів: «Вона вам треба – ота висотка? Обійдіть! Для чого хлопців кладете?» – А йому: «Піш-ш-ш-шов ти!..» Танкіст, теж офіцер, скипів: «Для чого хлопців кладеш?!» Потім вийняв пістолет і розрядив його в одного з наших командирів, навів башту на німецькі кулемети, бабахнув раз-другий, накрив кулеметні гнізда й поїхав.
– Ось так… – продовжив після довгої мовчанки Юрій Андрійович. – І такою була вона також, ота героїчна війна… Роки минули, а я й зараз бачу оті сірі шинелі на рихлому снігу. Тому й засів за спогади окопника. Щоб, як Гельмут сказав: «Без глянцу і підтасовок!»

«В фашистських концтаборах на страту в’язнів друкували
запрошення, а з крові страчених виготовляли консерви…»
…Свої спогади і в Гельмута. Точніше дослідження. Про подібне взагалі ніколи не доводилося ні чути, ні тим більше читати. Однак, виявляється, на отій війні були й отакі ось «розваги».
– Я досліджував, як жили в’язні концтаборів. Зокрема, в концтаборі Фюрстенберг на Одері. Досліджував, як їх страчували. До речі, там були і дніпропетровці. І я ще в 1975 році особисто передав до музею імені Яворницького ряд матеріалів з фотознімками про ваших земляків. Прийняли їх у мене майже урочисто. Я просив і далі підтримувати зв’язки, є чим поділитися й зараз. Однак і понині так і не отримав з музею жодного листа… А тепер про страти. В цьому концтаборі був антифашист Альфред Юнг, у нас це ім’я було досить відоме, іменем Юнга назвали одну із шкіл. Так от. Коли я вивчав архіви гестапо, то наштовхнувся на документ, який мене потряс: це було… запрошення (!) на страту Альфреда Юнга. Уявляєте? Страта – як видовище! Як спектакль! Куди, як в театр, ішли ті, хто на власні очі бажав бачити оте страхіття… До речі, «зал» був переповнений. Значить, «театралів» вистачало. Стратили Юнга на гільйотині. І це в середині двадцятого століття! А з його крові потім зробили консерви (!) для поранених (!) Загалом, за моїми дослідженнями, у такий спосіб і тільки тут було страчено близько трьох тисяч чоловік, і все з тим же виробництвом консервів… Ось вона – суть фашизму. Не тільки знищити, а ще і привселюдно утверджувати власну патологію.
Гельмут з трудом перевів подих.
– Ми не маємо права впадати в безпам’ятство. Межа фашизму! Вона існує. Реально. І переступати її не можна. Ніколи! Але, на жаль, нині під барабани легковажності багато що забувається. Школа Юнга уже не носить його імені. Завтра будуть забуті гільйотина й консерви з людської крові. І що тоді? Все по новому колу?..

«Посилка з особистими речами, де були папір, зубна щітка, голка,
нитки, запальничка, – це все, що залишалося від дяді Вернера»
…Знімки Вернера Кінне закликають до особливих роздумів.
Наші сучасні історики, як і їх закордонні «резуни», вже спаплюжили навколо себе все і вся. Більше того: витоптали до цурки! Цілини немає. І чим болючіший період у нашій історії, тим їм вільготніше. І топчеться завзятіше. До озвірілості! Особливо соковита тема: початок Великої Вітчизняної. Фарба – тільки чорна, без найменших відтінків. Лий щедріше! Відра бездонні!
Але залишимо на якусь мить осторонь аспекти совісті й моралі. Глянемо на знімки. Просто глянемо. Як на задокументовані факти. Ось на цей, наприклад.
…Свіжа дощата оградка. Далі фанерний обеліск, увінчаний п’ятикутною зіркою. Що ж це за знімок у того, хто йшов до нас «з мечем»? Звідки? Виявляється, Вернер Кінне не раз фотографував свіжі могили прикордонників. І нині це дуже переконливе свідчення «з того боку», як саме радянські воїни ховали своїх полеглих товаришів, якщо у них, звичайно, були на те можливості.
Наші ж історики нині користуються іншими, «вивіреними» схемами. «Найпопулярніша» з них: у наших солдат не було й не могло бути нічого людяного, а відступали вони, мовляв, взагалі, наче отара овець. В які ж тоді архіви списувати оці знімки з п’ятикутними зорями?..
…До речі, про відступ. Тут треба дивитися і мовчати. Ось – довжелезна колона радянських полонених. В гімнастьорках і обмотках (чобіт не було). З піднятими вгору руками. Стрижені «під нуль». Веде колону всього лише один завойовник…
Є над чим задуматися: де ж їхня зброя? Не було? Кинули? Вишикувались в колону й прийшли здаватись самі?..
А як тоді розуміти начальника Генштабу Франца Гальдера, який вже 11 серпня 1941 року зробив у своєму щоденнику такий запис: «Загальна обстановка все більш очевидно і ясніше доводить, що колосс-Росія, який свідомо готувався до війни, не дивлячись на всі затруднення, характерні всім країнам з тоталітарним режимом, був нами недооцінений».
Але, як свідчить фото, були і підняті руки. До речі, подібні ситуації згодом будуть повторюватись. В 45-ому. З піднятими руками будуть іти вже ті, хто на цих знімках вважав себе переможцями.
Війна! У неї ніколи не було переможців. І не буде.
…Ще один знімок Вернера Кінне.
Щойно тут, на цьому полі, відгримів бій. Віддалік знищений німецький танк. На передньому плані поспіхом збитий хрест. Основа – березова, дощечка – від ящика з-під снарядів. Внизу шість касок. Каски німецькі. Тих, хто тут залишився навічно. Ще недавно вони сміялися, спостерігаючи, як з піднятими вгору руками йшли стрижені радянські полонені, тепер їхнім командирам писати додому похоронки на колись веселих і усміхнених.
Тепер зрозуміло, чому у війни ніколи не може бути переможців?
У війни є тільки сльози. І вони однаково солоні. З будь-якого боку.
…Ще одне фото Вернера Кінне: німецька могила, прикрашена букетом квітів. Підпис на фото: прикрашали її не завойовники. Прикрашали українці. Під Ковелем. Виявляється, були й такі сторінки війни. Про це раніше не казали вголос. Як і про те, що завойовників доволі часто зустрічали хлібом-сіллю. Як і про те, що понад мільйон радянських громадян свідомо воювали на чужому боці. Проти своїх!
А може, вони ніколи й не були своїми? Просто жили в одній державі, ходили по одних і тих же вулицях, дихали одним і тим же повітрям? І не більше? А коли настав час вибору, вибрали золоті окови.
…А ось на цьому фото сотні й сотні дерев’яних хрестів. Вишикувані, як на параді. Наче солдатські колони. Так схожі на ті колони, що в ніч на 22 червня перетинали наш кордон. Тільки тепер уже в іншому вимірі – в хрестах.
Згодом по цих хрестах пройдуться гнів і бульдозери тих, хто втратив на війні рідних і близьких. І це теж правда. Німецькі кладовища будуть зрівняні з землею. На них розіб’ють парки і сквери, стадіони й гаражі. Так, до речі, було і в Дніпропетровську. І більше не треба ніяких відповідей на запитання, навіщо людям потрібні війни.
…Немає могили і у Вернера Кінне. Його племінник Гельмут Кінне відновив лише особистий фронтовий маршрут того, хто десь у наших краях був нагороджений залізним хрестом: Перемишль, Ковель, Житомир, Київ, Жуляни, Харків, Курськ. Похоронка, датована 11 січня 1944 року, надійде з-під Вітебська. На батьківщині Вернера Кінне в місцевій газеті буде надруковано некролог. З фронту рідним пришлють особисті речі Вернера – письмовий папір, щітку для взуття, носові хусточки, спортивні труси, голки, нитки, запальничку, пакет фотографій. Все!
Війна ще для одного її учасника «з того боку» скінчиться логічно й жорстоко.

Чорне мило, що пахло… керосином
…Гельмут говорить – ніби ріка пливе. Вже не сліз, ні здавленого голосу. Тільки вогник сигарети у вечірній млі, як не стихаючий біль.
– Мені було одинадцять років, коли отримали похоронку на дядю. Всі плакали. Прийшли сусіди, друзі. А я стояв і не міг зрозуміти: чому це так? Чому загинув дядя? Ми були виховані в дусі, що Німеччина – вище всіх! Її треба захищати! Де б то не було. Ми змалечку знали, що німці – найпорядніші й найчесніші люди на світі. Непереможні! І раптом – загинув дядя… Накривають поминальний стіл… Чому?!
Пачки сигарет того вечора закінчувалися у нас напрочуд швидко.
– Я пригадував, – відкривав Гельмут нову пачку, – як дядя після поранення приїхав додому у відпустку. В подарунок привіз мені доміно. Я його зберігаю й зараз. Привіз також вишиту скатертину. Селянську! Зберігаємо і її. І привіз… мило. Чорне таке! Як дьоготь. І яке чомусь… пахло керосином. «Це мило, їхнє мило», – казав дядя. А ми боялися взяти його в руки. Ми ніяк не могли зрозуміти: чому мило повинно пахнути керосином? І тоді дядя відвернувся до вікна і сказав: «І проти цього народу ми пішли війною і вимушені воювати… Для чого?»

 *             *           *
…В той вечір у кабінеті Юрія Андрійовича Нефьодова, не стихаючи, шаленіла війна.
– Всього у мене було чотири дяді, – завершував свою розповідь Гельмут. – І всі загинули… Але це тільки один бік трагедії. Є й інший. В сім’ї моєї дружини загинуло дванадцятеро. В тому числі її батько.
Його знову сколихнув землетрус сліз.
– Всі вони, четверо й дванадцятеро, воювали… один проти одного! Вони були по різні боки один від одного! А їхні діти, – він вмить став суворим, – тобто я й моя дружина, зустрівшись… полюбили одне одного. Й одружилися. Моя дружина повинна була ненавидіти мене, бо десь в районі Білої Церкви мій дядя і її батько воювали один проти одного. І її батько там загинув, а мій дядя на той час  ще залишався живим. А ми – полюбили… Й народили своїх дітей… Сина назвали іменем батька  дружини – Петром. Донька – Мира. На честь доньки мого югославського друга Бранка Лукерича, з яким ми разом із Юрієм Андрійовичем навчалися в металургійному, і який колись був югославським партизаном і всім серцем ненавидів фашизм. Як і ми з Юрієм Андрійовичем.
Його слова звучали в кімнаті, як метроном.
– Я не хочу, щоб із людської крові робили консерви. Ніколи!

…Через декілька днів ми проводжали Гельмута на квартирі Юрія Андрійовича.
Розлили чарки.
Цокнулися.
Юрій Андрійович проголосив давній фронтовий тост:
– Щоб ми ніколи більше не воювали.
Ми з Гельмутом, які ніколи не воювали, продовжили:
– І діти наші.
– Й онуки.
– І правнуки…

                                                                                                      Червень 2002 року.

Через роки і відстані…
…Гельмут Кінне ще декілька разів приїздив до Дніпропетровська. Ми зустрічалися, як добрі старі знайомі, – він, Юрій Андрійович Нефьодов і я. Запам’яталася одна з останніх зустрічей, коли ми, залишивши квартиру Юрія Андрійовича, дуже довго продовжували з Гельмутом розмову на вулиці. Мимо нас проїжджали трамваї, проносилися легкові автомобілі й маршрутки, а ми стояли на розі проспекту імені Карла Маркса й проспекту Гагаріна й ніяк не могли розійтися.
– У вас про це ніхто не говорить, але правда така: нас принижують! – говорив нервово Гельмут. – Тих, хто жив у Східній Німеччині, принижують! Нам за одну й ту ж роботу платять менше, ніж тим, хто живе у Німеччині Західній! В декілька разів! Ви можете уявити собі таку несправедливість?
Гельмута чомусь найбільше вражало те, що коли він заходив у кафе, то чашка кави для нього виявлялася удвічі дорожчою, ніж для його ж співвітчизника із Західної Німеччини. Потім він поставив мені запитання руба.
– Чому ви всі мовчали, коли Захід розвалював Радянський Союз? Те, що він потребував змін, і кардинальних, це так. Але чому ви всі мовчали? Вам просто морочили голову тим, що весь Захід тільки й думав, щоб не стало Союзу. Це неправда! Бо розумні люди у нас ще тоді говорили: ми знаємо, як жити з існуючим Радянським Союзом, і не знаємо, як буде без нього… Так, ми не хотіли, щоб нас, німців, розділяла берлінська стіна. Але якби ми знали, що після її розвалу нас тут же поділять на перший і другий сорт, то було б краще, якби вона стояла. Тоді ми не були б у своїй країні другосортними.
Він стояв напроти скрючений від болю.
– Ми думали, що ми, німці, однакові – що із Східної Німеччини, що із Західної. А воно не так. За кілька десятиліть ідеологія Заходу виховала в наших співвітчизників із Західної Німеччини почуття зневаги до тих, хто також є німцями, але всі ці десятиліття жив у Східній Німеччині. Ідеологія «першого» і «другого» сорту! Ви це розумієте?
Дуже часто пригадую ці Гельмутові слова зараз. У нас, між Східною й Західною Україною, немає ніякої стіни. Ламати, здається, нічого. Але «помаранчева» пропагандистська машина крутиться в один бік: «благородні українці» – це українці із Західної України, «неблагородні» – зі Східної, – вони, мовляв, ні мови не знають, ні за Україну не вболівають.
Ось вам і аналог розподілу українців на „перший” і „другий” сорти. Все зовні тихо, начебто спокійно, без особливих пропагандистських сплесків. Але це, виявляється, дуже надійна формула розподілу людей на перші, другі і ще якість там сорти.
Невидима стіна! Вона вже існує. І з кожним днем стає все вищою і вищою.
Хоч економіка України сьогодні, як і раніше, лежить, в основному, на плечах тих, хто працює на підприємствах Східної України. Тільки, скажімо, Донецька, Луганська, Харківська та Дніпропетровська області, за останніми даними, наповнюють бюджет України на 64 відсотки. Чотири області – 64 відсотки. Всі інші – ще 36. Сувора арифметика! Але це так, вважається, між іншим. Головне – якомога голосніше крикнути про свою любов до України!
До речі, за роки незалежності взагалі було те, що важко навіть передбачити: в окремі роки кожна п’ята, а деколи майже кожна четверта гривня надходили до бюджету України саме з Дніпропетровської області. Так хто ж тоді, вибачте, любить Україну більше?..
Сьогодні любов до України вимірюється гривнею!
І досить різних балачок про «благородних» і «неблагородних» українців!
Бо коли раптом знову на щит буде піднято ідею «кордон – по Пруту!», – як це вже було піднято західними «дуже полум’яними патріотами» після розвалу Радянського Союзу, – то ця ідея тут же може знайти підтримку серед тих, кого весь час, ображаючи, звинувачують в «неповноцінності» й «неблагородності».
Запам’яталося у зв’язку з цим декілька телерепортажів про західноукраїнських жінок, які виїздили за кордон на заробітки. Вони розповіли, що за кордоном заробили на квартири, меблі, одіж і т.д. Й задали дуже болюче для «східняків» запитання: «Хіба тут, в Україні, можна заробити на квартиру?!»
Наступного дня їду в маршрутці, і люди обговорюють ці телесюжети. Обговорюють з гнівом: «А ми ж робимо! За куці гроші! Це неправильно, що нам платять мало. Треба добиватися, щоб платили більше. Але що буде, коли всі рвонуть за кордон?»
Що буде, що буде… Біда буде! Якщо раніше називали 2-3 мільйони працюючого населення України, яке заробляє собі на квартири та одіж за кордоном (і це ж – золота її сила!), то нині таких уже 6-7 мільйонів.
Уже оголошено й таку ось страшну статистику: кожен четвертий (!) працездатний українець сьогодні працює за кордоном. А це значить: податки – туди, свій розум, досвід і вміння – також чужому, а претензій, щоб Україна процвітала, як сказала тоді одна жінка в тій маршрутці, «повні штани». Таке воно, виявляється, «благородство»...
Але й це ще не все. Коли сьогоднішні українські заробітчани втратять здоров’я і зістаряться, то вони будуть, як особливо «благородні», найпершими претендувати на пільгові пенсії, які їм зараз заробляють ті, кого вони вважають «неблагородними».
Так буде, чи ні, – побачимо через роки і відстані. Але синдром «другого сорту» притаманний сьогодні не тільки Німеччині, але вже й Україні.
– Коли говорять про «другий сорт», значить, є і «перший», – говорив тоді Гельмут. – А значить, «перші» – завжди будуть притискувати «других». А це завжди стан війни.
Я йому нагадав.
– У нас був хороший тост, щоб не воювали ні діти наші, ні онуки, ні правнуки.
Він довго мовчав. Потім ще раз прикурив сигарету.
– Ми з тобою і з Юрієм Андрійовичем цього будемо дотримуватися. А от інші?.. Всі говорять про мир, і всі нарощують озброєння. Тебе це не тривожить?

…Багато що змінилося з того часу, коли ми розглядали сімейні альбоми Гельмута. Юрій Андрійович Нефьодов не тільки закінчив свою книгу спогадів, але й видав її, до речі, отримавши масу прекрасних відгуків, бо це справді відверта, не припудрена прикрасами книга про війну, яку він пережив. Вражають у цій книзі деталі того часу, вони й утримують на собі весь вантаж того, що називається книгою.
Назва її – «Поздняя повесть о ранней юности». Назву придумав наш добрий спільний друг і товариш, письменник і журналіст Аркадій Якович Пальм, якого ми ховали разом. В цій книзі Юрій Андрійович і Аркадію Яковичу, і авторові цих рядків висловив добрі слова подяки, що не залишалися осторонь, коли він писав свої спогади.
Нині Юрій Андрійович Нефьодов продовжує роботу над другою частиною спогадів – про мирне життя. Читав по телефону окремі уривки. Хороші спогади. Людяні.
…Гельмут часто дзвонить Юрію Андрійовичу, весь час запрошує до себе в гості. Поїздки відкладаються, – то, бува, здоров’я підведе, то ще якісь причини. Але за ці роки не зникало й не зникає головне: ні він, ні ми з Юрієм Андрійовичем ніколи й нікого не ділили на «перші», «другі», «треті» чи ще якісь там сорти. Для нас завжди було й залишається інше – мости розуміння. І наше спільне завдання: щоб вони і через роки та відстані ніколи й ніким не були зірвані. І щоб потім ці мости розуміння оберігали наші діти, онуки і правнуки…
                                                                                                                              2007
*               *                 *
...Як тільки гірко закінчувати такі речі на печальній ноті, як тільки гірко!.. В кінці минулого, 2015 року, коли вже завершувалася остаточна підготовча робота над книгою «Чорний хліб правди», не стало Юрія Андрійовича Нефьодова.
Мені дуже важко про це писати. Адже у нас із ним, не дивлячись на те, що він пройшов фронти, а я лише народився в переможному 45-ому, була не просто по-справжньому щира і добра чоловіча дружба, а було дещо більше: ми прекрасно, як кажуть в народі, з-пів слова розуміли один одного. А розуміли тому, що будь-які речі завжди називали своїми іменами: біле – значить, біле, чорне – значить, саме таким воно і було. І це була та прекрасна взаємна гармонія душі, яка ніколи не мала якихось половинчатих вимірів.
Світла пам’ять цій прекрасній і добрій людині.
Він після себе залишив не лише гідних учнів, які, як і він, віддані металургійній справі. Він залишив після себе окопну прозу, де немає неправди. Це його книга «Поздняя повесть о ранней юности». А ще залишив добрі спогади про свої колег-вчених уже в іншій книзі, яку назвав «Поздняя повесть». Обидві ці книги вже знайшли найтепліший і найщиріший відгук у серцях тих, хто брав їх до рук.
Будемо пам’ятати їх автора Юрія Андрійовича Нефьодова.
Такі люди повинні залишатися в пам’яті народній.

                                                                                                                                   2016

P.S. Всі ці документальні матеріали, об’єднані в окремий цикл «Сльоза, яка не висихає…» написані в різні роки. В різні роки вони друкувалися в різних моїх виданнях, – зокрема, таких, як «Сіль на ранах», «Чорний хліб правди», ряді інших.
Нині вже рік 2020-й.
Однак, говорячи про ту страшну війну, зокрема, про 22 червня 1941 року, сльоза, яка ніколи не висихала, не висихає й сьогодні.
І вже ніколи не висохне…

Олександр ПІЛЬОНОВ,
Заслужений журналіст України.

  



Немає коментарів:

Дописати коментар